Народні умільці. Гончарство

Гончарство. Це одне з традиційних, відомих на території України з часів неоліту занять населення. У далекому минулому люди виготовляли керамічний посуд вручну способом налепу,  пізніше – за допомогою гончарного круга. Десь у XIV – XV ст. з'явився більш досконалий і продуктивний ножний гончарний круг.

Українські гончарі виготовляли різноманітний посуд для зберігання,приготування і подачі їжі – горщики, миски, полумиски, глечики, гладущики, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці, а також декоративний посуд: кахлі, черепицю, дитячі іграшки, цеглу, димохідні труби. 

Розквіту гончарного виробництва в Україні сприяли об'єктивні умови – наявність у її надрах високоякісних, переважно червоних, червоно-бурих, світло–сірих глин, що є основною сировиною для гончарів. Це зумовило утворення центрів керамічного виробництва. У нас на Волині таким центром було село Кульчин Ківерцівського районну.  Село Кульчин  споконвіку  славилося своїми гончарями. Бувальці розповідають, що “за Польщі” у селі працювало близько 30–ти майстрів. У деяких родинах це вважалося додатковим заняттям, тому в гарячу пору посівів чи жнив цим ремеслом не займалися. А були й такі кровно – гончарські родини, в яких трудилися і по два, і по  три майстри – там процес тривав безперервно... Сьогодні у Кульчині залишився один  гончар.  Це Володимир Юхимович Ковальчук.

У родині Ковальчуків  гончарство передавалося від діда – прадіда. Коли Володимирові Юхимовичу виповнилося 7 років, ремеслу його почав навчати батько. Непроста була наука. Батько лише  раз показав йому технологію. Отак  із найпростішого – з кришки для глечика – почалося навчання. Близько тижня промучився, кришок із п'ять зробив. Неабияк старався, боявся батькові не догодити. Подивися суворий учитель – те, що треба! Другим уроком було горня. Та ж сама методика: засвоїв “ази” і знову залишився наодинці з роботою. Потім – гладишки, глечики, макітри... “Головне для гончаря, - повчав батько сина - глину руками відчувати”.

Так Володимир Юхимович здобув професію свого життя. Замолоду все встигав – і в колгоспі працював, і на гончарство час викроював. Тепер же і часу вдосталь, і податки не тиснуть, як за Радянського Союзу, хочеш – на прибуток працюй, хочеш – для задоволення. Проте роки розпоряджаються життям інакше: не ті вже руки.

Не раз хотів покинути свою справу.   А воно немов якоюсь силою вабить  до майстерні: ну ще те зроблю. Ну ще оце, маленьке, щоб хоч пам'ять про своє ремесло залишити. Бо ж навіть передати нікому. Ото помру, то й ремесло із собою заберу. Шкода... Сина Господь не дав, маю дочку. Внука б навчив, але де там – не хоче.

Все рідше і рідше виїжджає Володимир Юхимович зі своєю продукцією до Луцька на Центральний ринок. Але постійні покупці добре знають  переваги цього “чарівного” посуду: молоко у гладишці довше зберігається і має приємний смак, смаженина, що готується у глиняних горщиках, тримає тепло і ніколи не підгоряє, навіть кімнатні рослини, висаджені у глиняний кадібці, відчувають благодатну  енергію людських рук, якою наповнені вироби.

У невеличкій майстерні Володимира Ковальчука панує якась особлива атмосфера. При стіні стоять минулорічні глечики. Біля довгої лавки дрімає головний “помічник” – гончарський круг. У куточку – просіяна глина в очікуванні нового сезону, на поличці – нагороди, у повітрі – дух минувшини...

30 років тому в місті Опішні Полтавської області на виставці гончарських виробів зайняв І місце. Володимир Юхимович дістає із торбинки незвичні медалі - глиняні. А ось іще нагороди: цю з Москви привіз за участь у Всесоюзному фестивалі народної творчості у 1987 році, цю в 1989 році дали на Луцькому фестивалі “Волинські візерунки”. У Києві був три рази, отримував диплом, у Володимирі-Волинському на 1000–літті міста, у Львові, Рівному на виставках. Попоїздив свого часу...

Сьгодні, далі як до Луцька, Володимир Юхимович не виїжджає. Але люди й досі пам'ятають, купують, замовляють – чи може бути вищою нагорода для майстра?.