Народні умільці. Вишивка

      У  невичерпній скарбниці духовної культури нашого народу значне місце належить вишивці, з якою пов’язані вся багатовікова історія українського народу, його творчі пошуки, радість, горе, перемоги і поразки сподівання на майбутнє.
      Вишивка – це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук.
Візерунки, які прикрашають одяг і речі побуту, - не тільки окраса, а й естетичний та історичний досвід народу, його уявлення про навколишній світ і гармонію буття.
Декоративне оздоблення вишивкою одягу та предметів побуту тісно пов’язане з побутом і працею людей, природою, з історією та культурними особливостями епохи і різних періодів розвитку країн і народів. У його основу покладено художні смаки й уявлення, національні мотиви та самобутність, колорит і майстерність, що властиві народній творчості.
Народжувались і гинули цивілізації, країни, народи, а мистецтво набувало все нових ознак та якостей, вбираючи кращі зразки минулого, створюючи й удосконалюючи нове, утверджуючи й продовжуючи місцеві традиції. З покоління в покоління передавалося тільки потрібне та зрозуміле, придатне до подальшого розвитку.
Виникнення вишивання – одного з найпопулярніших  видів народного мистецтва – належить до епохи первісної культури і пов’язане з використанням першого стібка при виготовленні одягу зі шкір тварин. Перехід від кам’яного та кістяного шила до кістяної, а потім бронзової та сталевої голки сприяв винаходу й удосконаленню нових способів шиття та вишивання, які доповнювали один одного.
Матеріалом для вишивання в різний час були жили тварин, нитки з кропиви, льону, конопель, бавовни, шовку, вовни – натуральні або фарбовані, волосінь, срібло, золото, перли та коштовне каміння, намисто й бісер, лелітки, мушлі, золоті та мідні бляшки, монети. На аплікації використовували хутро, шкіру, повсть, тканини.
Змінювалися матеріали і способи вишивання, створювалися нові орнаменти й композиції, але залишалося  постійним прагнення краси.
Якщо раніше вишивали тільки сировими й білими нитками, які залишалися від ткання полотна, то з часом навчилися фарбувати їх рослинними барвниками – корінням і корою, квітами й листям дерев, чагарників і трав. Користувалися також привізними кольоровими шовками, вовняними та бавовняними нитками, уміло доповнюючи ними орнаменти, які побутували раніше.
Яскраві кольори у вишивках з’явилися у другій половині ХІХ ст., а потім їх застосовували в 30-ті та 50-ті роки минулого століття. Змінилися традиційні орнаменти, які доповнювали сучасною символікою та запозиченими мотивами, почали використовувати менш складні техніки вишивання.
Нині у вишиванні чудово поєднується традиційне й сучасне творче начало. У кожному селі можна знайти сьогодні вишивальниць, в’язальниць, ткаль, котрі виводять на полотні свою долю.
Наша Ківерцівська земля славиться талановитими вишивальницями. Ми розповімо Вам про них.
Це Людмила Володимирівна Литвина - вчителька Ківерцівської загальноосвітньої школи №3, любляча дружина та мама 3-х дітей.
Поряд з професійними та домашніми клопотами, нероздільною частиною її життя є велика любов до вишивки, в якій вона знаходить відраду і душевну рівновагу.
Квартира Людмили Володимирівни - своєрідна галерея вишиванок. Це - ікони і картини, на яких жіночі портрети, пейзажі, квіти.
Цікавими є також вишиванки вихованців майстрині в школі, де вона веде гурток художньої вишивки, та в Центрі дитячої і юнацької творчості. Гуртківці  беруть участь у багатьох конкурсах. Так, на обласному конкурсі "Натхнення" Олена Монашко зайняла третє місце, Світлана Собіборець удостоєна заохочувальної премії. Сама ж Людмила Володимирівна за особистий внесок у розвиток культури Волинського краю, за плекання молодих талантів, їх творчий і духовний ріст отримала подяку голови правління фонду "Взаємодія".

Жителька Карпилівки Ганна Іванівна Тарасюк.
   З малих літ довелося спробувати їй сирітського життя. У півтора року залишилася без мами.
     У 12 років Ганнуся уже трудилась на землі-годувальниці. Не по-дитячому брала до рук плуг і потроху вивертала важкі скиби землі. Та непосильна робота не стала на заваді улюбленому заняттю дівчинки - вишиванню. Цього ремесла навчилася самотужки. Голка тремтіла в її маленьких пальчиках, спочатку зовсім не слухалась, плутались нитки, та згодом Ганнуся викладала на полотні різноманітні чудо-витвори. У яскравих, вишитих хрестиками, квітах була мрія про щасливе дитинство, білокрилі лебеді обіцяли успіх у сімейному житті, вишиванка з Ісусом Христом вселяла у серці велику віру в Господа, у портреті Тараса Шевченка вбачала любов до неньки - України.
     Вишиває Ганна Іванівна з душею, володіє невичерпною фантазією. За десятки років в неї зібралась ціла колекція вишиванок. Іконами, портретами, серветками, рушниками, блузками, подушками, навіть килимами, виготовленими руками талановитої майстрині, мають можливість насолоджуватися жителі Києва, Вінниці,  Рязані, Монреаля, Торонто. Портрет  Кобзаря є окрасою у місцевій школі.
  Уже й прожито роки. Але на схилі їх Ганна Іванівна не розлучається з улюбленим заняттям. Любов до природи (жінка любить вирощувати квіти) спонукає до нової творчої фантазії.
  Та найбільше її покликання бути матір'ю. Не без гордості розповідає Ганна Іванівна про своїх одинадцятеро дітей. Аби виховати їх, довелося з чоловіком здолати немало труднощів, проте у святкові дні оселя наповнюється веселим сміхом та гомоном. Бо, звивши свої гнізда, покинули діти батьківську хату. Лише найменший, тридцятирічний син Леонід, з яким доживає віку жінка, щодня зігріває материнське серце. А ще Г. І. Тарасюк  любляча бабуся та прабабуся. Має рекордну кількість онуків: їх у неї - 31(!), серце її радують дев'ятеро правнуків.

Наталія  Микитівна Лис  народилася 1 липня 1935 року в с. Борки Любомльського  району Волинської області в сім’ї селянина.  Після війни пішла в школу відразу в 2 кл. Закінчивши 8 класів. Почала працювати старшою піонервожатою  Штунської 7-ї школи. Заочно навчалась в Ківерцівському   культосвітньому технікумі. Закінчивши у  1957 р. технікум почала працювати в шкільній бібліотеці та піонервожатою. У 1960 р.  переїхала працювати у Суську 7–річну школу теж зав. шкільною бібліотекою, та піонервожатою, читала образотворче мистецтво і музику.  Зараз вона працює  завідуючою шкільної бібліотеки с. Суськ.
Ще з дитинства  займалася різним рукоділлям: гаптувала, вишивала, шила, в’язала, складала узори для ришельє, малювала. Вже багато років  передає своє ремесло дітям. В школі веде гурток “Умілі руки”. Зразки учнівських робіт знаходяться у спеціально оформленій кімнаті, яка знаходиться в школі.
На фотографіях: Лис Наталія Микитівна в шкільній кімнаті гуртка “Умілі руки” та зі своєю внучкою Крістіною.

Мисковець  Антоніна Єфремівна  народилася 23 грудня 1923 року в с. Городині Рожищенського району. В 1941 році була вивезена в Одеську обл. Пізніше в Тюменську . Там вона й зустріла свою долю, чоловіка Олексія Пилиповича. Там вони і одружилися.
   Вона рано втратила свою маму. Коли їй виповнилося 13 років батько віддав її на навчання до швеї. Там вона навчилася шити, вишивати, в’язати. Антоніна Єфремівна вишивала на церкву ризи, рушники.
На висилці жили бідно. Хотілося щось краще одягнути, щось гарне зробити, а зробити не було з чого. Перешивала з старого на нове. Вона обшивала всіх жителів поселення. Дуже сумувала за своєю рідною землею і свою тугу виливала у вишивках. Вишивала рушники, сорочки, в’язала шкарпетки, простирадла.
У 1960р. повернулася на Україну. Народила двох дочок, які успадкували від матері мистецтво вишивки та в’язання.
Дочка Зінаїда (на фотографії вона перша праворуч) оволоділа мистецтвом виготовлення килимів. Килим, що видно на фотографії, вона зробила власноруч.
Внучка Наташа (на фотографії вона друга з правої сторони) любить вишивати, володіє машинною вишивкою, плете з лози різні вироби.
На жаль берегиня цього роду Мисковець Антоніна Єфремівна померла, але передала своїм дітям любов до прекрасного до народної вишивки.

Велешко Ольга Ростиславівна  народилася 1977року в с. Жорнище. Працювала техпрацівницею в конторі колгоспу. Вона дуже любить вишивати, займається цим з дитинства. Вишивати навчила мама. В даний час вона передає своє вміння вишивати своїм донечкам – дівчаткам Оксані та Каті.  Ось які чудові вишивки у них.

 

Оліщук Валентина Олександрівна народилася 26 жовтня 1968р. в с. Борохів, Ківерцівського району, Волинської обл. в родині селянина колгоспника.
        Закінчивши школу вона пішла вчитись на продавця в Ківерцівську школу–магазин. З 1988 р. працювала в колгоспі “Слава”.

Спочатку дояркою, потім вагарем під час жнив, обліковцем на МТФ.
Вона вишиває з дитинства і дуже любить цю справу. Особливо вабила її вишивка хрестиком. Валентина Олександрівна вишила багато рушників, серветок, подушечок, наволочки на великі подушки, картини.
Має двох дітей сина та дочку. Дочка теж вчиться вишивати, і мріє стати вишивальницею.
Працює Валентина Олександрівна листоношею. У вільний час вишиває.
Як говорить Оліщук В. О. “Вишивання – це для мене насолода”.

Мосійчук Тетяна Богданівна Народилася 10 червня 1975 року, в с. Тростянець. Відтоді як почала самостійно плекати перші свої вишивки минуло вже 15 років.
Тетяна Богданівна відома майстриня, вишивки якої знані в селі, а також і за межами.
З раннього дитинства привила мама любов до вишивки. Вчила, як хрестики укладати, узори підшукати. Та й сама вона до голки з ниткою тяглася з малечку. Перший рушник вишила ще будучи школяркою.

  Мама благословляла дочку квітчастими рушниками на щастя, на долю. Вони у неї вишиті власноруч. Від великої любові до всього прекрасного, самостійно складеними композиціями, підібраними кольорами та відтінками.
Чимало узорів Тетяна склала сама. Вибирає з журналів та книжок. Вишиває щиро, з душею, потім той узор і людям до душі.

    

Крім того вишиває ікони, картини. Отримала лист–подяку від дирекції Тростянецької ЗОШ І–ІІІ ступеня за вишитий портрет Тараса Шевченка, який подарувала на згадку про себе в школу.

Литвицька Ольга Михайлівна. Рукоділлям займається з дитинства. Пам’ятає тихі зимові вечори, мерехтливе світло гасової лампи в своїй хаті. Мама, бабуся, старші сестри зайняті роботою. Бабуся пряде кужіль, мама сидить за верстатом, тче рядна, сестри вишивають намотують нитки на шпульки і вставляють у човник. Оля ще зовсім мала теж брала участь у цій роботі. Подавала мамі човник коли вилітав. З відходів ниток сестри вчили її робити сувеніри, іграшки. Від них навчилася вишивати художньою гладдю, хрестиком. Перед святами вирізали з паперу витинанки, які прикрашали оселю.
У п’ятому класі Оля разом зі своїми однокласниками  вишили блузки і одягли їх в школу.
Зараз Ольга Михайлівна вчителька молодших класів Дідичівської ЗОШ. Веде гурток “Умілі руки”. Займаємось аплікацією, витинанками, вишиванням художньою гладдю, хрестиком.
       Ольга Михайлівна вважає, що заняття рукоділлям збагачує уяву, образну пам’ять, спостережливість, зосередженість. Рукоділля дає насолоду для душі. Вона вважає що кожна дитина повинна знати якесь ремесло. Тоді і вільний час у неї буде проведено на користь.